Loading

11 травня розпочався і закінчився дванадцятий раунд переговорів по Донбасу. Він практично не дав ніяких результатів, але обстановка, в якій майже нічого не відбувалося, оцінюється учасниками «нормандської четвірки» як найкраща, ніж та, що була минулого, одинадцятої зустрічі, що вселяє обережний оптимізм. Втім, і для нього підстав мало.

раунд

досягнення

Міністр Штайнмаєр охарактеризував підсумки переговорів як «змішані». За цією обтічним формулюванням нічого не приховується, за винятком хіба що констатації того факту, що його український колега не тікав під час офіційної фотозйомки від Лаврова до прапора ЄС, і декількох інших символічних моментів. Ні, домовленості відбулися, з питань безпеки вони стали кроком вперед, правда, невеликим, але все ж хоча б хоч скільки-небудь конкретним. Зокрема, від контактної лінії війська все ж домовилися відвести, а для того, щоб між сторонами мінімізувати вогневі контакти (в ідеалі їх зовсім виключити), цілком логічним буде встановити демілітаризовані зони, тобто своєрідні нейтральні смуги, в які заходити зі зброєю не можна. Крім цього, є угода про інформаційний обмін і про те, щоб не проводити військових навчань в безпосередній близькості від лінії розмежування. Вказані терміни реалізації цих рішень і відзначені конкретні картографічні параметри дій. Дотримання режиму перемир’я контролюватимуть офіцери Спільного центру координації.

Все це може посприяти припиненню вогню на ділі, а не на словах. Однак принципового прориву так і не сталося, втім, його ніхто і не чекав.

Штайнмаєр

Позиція українського міністра

Існують дві позиції Києва з питання мирного врегулювання – декларована і реальна. Так як на виконанні Мінських угод наполягає не тільки Москва, але і європейські представники, прямо заявити про неприйнятність для України прийнятих домовленостей Клімкін не може. Слід зазначити складність поставлених перед міністром завдань, йому доводиться лавірувати між вимогами Європи, США і власного керівництва, і в цих умовах залишається одне: з усім погоджуватися, свідомо знаючи при цьому, що виконати це неможливо. Чимось ця ситуація нагадує умови, в яких опинилася більшовицька делегація Троцького в Брест-Литовську в 1918 році, та й манера поведінки теж подібна, «ні війни, ні миру». І тоді силова компонента практично була відсутня, на поступки йти не хотілося, але, в кінцевому рахунку, все одно довелося.

Клімкін

невдачі

На відміну від свого німецького колеги, міністр Лавров висловив більше оптимізму, він констатував принципову згоду всіх сторін з тим, що вибори на Донбасі повинні відбутися. Інше питання в тому, що погляд на їх процедуру сильно відрізняється. Переговори про мир в реальній обстановці можна вести лише з тими, хто контролює ситуацію і має силу, тобто з керівництвом ЛНР і ДНР, а Київ вперто не бажає цього робити. Лавров також зазначив, що необхідність амністії не викликала очевидних заперечень, без чого вибори неможливі. Однак особливий статус та-факто територій, що відокремилися залишається проблемою, він вимагає внесення змін в основний закон. У наявності затягування вирішення спірних питань саме Києвом, що виглядає дуже дивно, враховуючи, що час зараз працює явно проти України.

раунд

Безпека і вибори

Міністр закордонних справ Клімкін визнає необхідність проведення місцевих виборів на Донбасі, але заперечує їх можливість до тих пір, поки не будуть створені безпечні умови. Між рядків цього твердження читається, що цей момент, на думку Києва, настане лише після повного відновлення українського суверенітету над вийшли з-під контролю територіями. Усвідомлюючи нереальність силового вирішення питання, міністр більш не наполягає, як під час минулих зустрічей, на тому, щоб кордон перекрили ВСУ, але питання безпеки все ж ставить на перше місце. До того ж існують і інші проблеми, цілком об’єктивні, наприклад питання про те, як будуть голосувати мешканці Донбасу, покинувши зону бойових дій і виїхали, хто в Росію, хто в інші області України. Перед Києвом стоїть складне завдання забезпечити перемогу тим кандидатам до місцевих органів влади, які були б прийнятні для нинішнього керівництва країни, і рішення вони не бачать. Залишається одне – затягувати процес в надії, що все якось вирішиться само собою.

Штайнмаєр

Кому потрібен Донбас?

Зараз, через два роки після початку подій, абсолютно ясно, що Росія не збирається приєднувати ДНР і ЛНР, на це потрібно відволікання занадто великих ресурсів. Якби керівництво України насправді щиро бажала реінтеграції бунтівних регіонів до складу єдиної держави, воно проводило б по відношенню до них зовсім іншу політику. Зрозуміло, мова йде про поведінку людей апріорно осудних, але спроби економічного блокування в сукупності з військово-силовим тиском не тільки не сприяє доцентрові настроям, а принципово їм суперечить. Більш того, в даний час питання про повноцінне повернення відчужених і неконтрольованих територій стояти не може в принципі, говорити можна лише про декларативність. Тобто ДНР і ЛНР в якийсь навіть не федеративної, а конфедеративної формі теоретично можуть визнати, що вони – українські території, хоча і це дуже проблематично. Власне, в такому форматі і зацікавлені майже всі учасники «нормандської четвірки». Однак таке становище не влаштовує Київ.

Клімкін

цілі Києва

В реальності Донбас точно так же, як і Москві, не потрібен і Києву. Щоб привести умови життя у відповідність з російськими соціальними стандартами, потрібні дуже великі матеріальні ресурси, а українські вимагають менших витрат, але і цих грошей в бюджеті теж немає і не передбачається. Якщо уявити, що завтра станеться диво, і Донецьк разом з Луганському впадуть в руки Києва, то керівництво країни просто не буде знати, що робити з цим «подарунком», в якому зруйновано значну частину інфраструктури, а населення налаштоване вкрай вороже. Зараз завдання інше, будь-якими засобами уникнути подальшого розпаду, а Донбас може стати тією бомбою, що його прискорить. Тому Клімкін в міру своїх здібностей виконує вказівку: вдає, що прагне до врегулювання, шукає приводи його зірвати і всіляко підкреслює статус України як потерпілої сторони, що чекає допомоги. Інших пояснень його поведінки немає.

Штайнмаєр

позиція Заходу

Київ зі своїми проблемами неабияк набрид і Євросоюзу, і США. Підхід західних політичних центрів в даний час максимально формалізований: ось є Мінські угоди, виконуйте їх, і все. Говорити нема про що. Так, ще з корупцією боріться, а то чергового траншу МВФ так і не дочекаєтеся. І вибори на Донбасі проводите. Як? А як хочете. Це ваша територія? Ваші громадяни там живуть? Ось і домовляйтеся з ними. А ми, демократичні країни, і так он заради вас санкції проти Росії ввели, самі страждаємо від них, до речі. А будете впиратися – скасуємо їх, самим набридли вже. Живі гроші втрачаємо.

Ось в такому, приблизно, вигляді, очевидно, і проходять київські переговори з Штайнмайером і Нуланд. Захід хоче, щоб конфлікт скінчився, не має значення, на яких умовах, все одно то, чого бажалось, не збулось.

раунд

Що буде?

Прийняти поправку до Конституції, що фіксує особливий статус «окремих районів» буде непросто, в Раді склалося націоналістичний більшість, нездатне мислити прагматично, і будь-які спроби «протягнути» закон неминуче викличуть обурення і звинувачення в черговий «Зрада». Однак є ймовірність, що вже влітку тиск Заходу в сукупності з скрутному становищі дасть результати. При цьому, безсумнівно, будуть зроблені спроби відсторонити від представницьких функцій людей, що стали уособленням «сепаратизму» (Олександра Захарченко, наприклад) і службовців потужним подразником для офіційного Києва. Це вже дипломатичне завдання Москви, і час покаже, наскільки сильно російський вплив в бунтівних регіонах. Тільки ось чи захочуть самі жителі ЛНР і ДНР голосувати за когось іншого? Час покаже.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Top