Loading

У Каннах все в очікуванні нової прем’єри. На відкритті фестивалю покажуть новий фільм культового режисера Джима Джармуша “Мертві не вмирають”. Критики вже відзначили елегантний і оригінальний вибір організаторів. Чого чекати від одного з найодіозніших режисерів сучасного кінематографу, розповімо в цій статті.

Все догори дном

На самому початку картини ми бачимо актора Адама Драйвера в ролі офіцера поліції з невеликого глухого містечка Сентервілль, який бурчить собі під ніс, ніби все це погано закінчиться.

Його начальник – шеф поліції Кліфф Робертсон (Білл Мюррей). Він взагалі міг вийти на пенсію ще кілька років тому. Тепер же йому залишається тільки в подиві кривити особою. А дивуватися є чому.

Фаталізм Ронні встигає втомити всіх героїв, навіть глядачів. Причому вже на самому початку картини. Правда, його побоювання не можна назвати безпідставними. У Сентервіллі дійсно коїться щось неймовірне. Домашні тварини втікають від господарів, вечорами світло, ніби вдень, а коли місяць все-таки з’являється на небосхилі, навколо неї спостерігається деяке дивне світіння бузкового кольору.

При цьому в новинах активно обговорюють, як відіб’ється на нахилі земної осі гідравлічний розрив пласта, який може статися в Антарктиді і Арктиці. Уряд заспокоює, обіцяючи, що все буде в порядку.

Апокаліпсису бути!

Не важко здогадатися, що чекати кінця світу в дійсності залишається зовсім недовго. До такого висновку приходять і школярі з місцевого центру для важких підлітків.

Незабаром з’ясовується, що головною силою прийдешнього апокаліпсису стануть зомбі. На підтвердження цього, звідусіль лунає балада в стилі кантрі “Мертві не вмирають”.

Небіжчики і правда починають повставати з могил, а жителям Сентервілла залишається братися за зброю і обговорювати, як найефективніше вбивати мерців. Наприклад, радять цілитися в голову.

На екрані з’являється ще одна зірка – ексцентрична експатка з Шотландії у виконанні Тільди Свінтон. Здається, що вона єдина готувалася до попереднього навалі, викупивши незадовго до цього місцевий морг. До того ж вона озброєна катаної.

особливості сприйняття

Варто відразу визнати, що картина Джармуша, як і багато інших його фільми, відносяться до того типу робіт, які в переказі виглядають набагато цікавіше, ніж виглядають на екрані.

Хоч режисер і вирішує поставити кіно в жанрі бадьорого хоррора про зомбі, але він не може змінити звичної для нього меланхолійності, тягучість. Це класичний ритм всіх без винятку його картин.

В даному випадку цей темп тільки трохи розбавлений зомбі-фарсом, який виглядає досить абсурдно. Також глядача чекає гумор, правда, типово джармушевскій, заснований на рефреном музики, реплік і пейзажів. Нарешті, велика увага має чужорідність і контрастність окремих елементів. Наприклад, поява Суїнтон з катаної посеред класичного американського пейзажу.

метафора

Звичайно, Джармуш і не намагався серйозно відтворити на екрані зомбі-хоррор. Для нього це стає оболонкою, своєрідною метафорою, яким була і його вампірська драма “Виживуть лише коханці”.

Потрібно підкреслити, що і в тій його роботі, що стала не самою витонченою за задумом, він проводив паралелі між одержимістю культурою і спрагою крові, правда, працював кілька вишуканіше.

Апокаліптичні моменти, які надихали режисера на картину “Мертві не вмирають”, здається, лежать на поверхні. В першу чергу, це жадібність, так притаманна сучасному капіталістичному суспільству. Її втіленням є червона кепка на голові персонажа Стіва Бушемі. Її тут можна згадати при будь-якій зручній можливості.

До того ж в оповіданні з’являється своєрідний ерзац-оповідач, який безпосередньо за кадром промовляє відповідь сучасному матеріалізму і суспільству.

закадровий голос

Якщо вірити озвученому в картині закадрового голосу, основна проблема полягає в тому, що живі живуть зовсім не в повну силу. Тому те, що мертві не вмирають, не повинно так сильно турбувати всіх оточуючих.

Особливо на це варто звернути увагу в реаліях середньостатистичної і обивательської середовища.

Заради чого варто дивитися?

Критики, які вже встигли побачити цю картину, відзначають, що проблема подібних режисерських висловлювань завжди полягає в тому, що після них завжди виникають питання, які так і хочеться поставити у відповідь. Наприклад, чи дійсно сам Джармуш настільки переконаний у власній причетності до радикалам, а не обивателям.

Правда, при бажанні в фільмі все-таки можна виявити контекст і другий шар. Більш того, він виявляється навіть значно важливіше першого. Він лежить в самій природі світового кінематографа.

Уже в зав’язці персонажі Мюррея і Драйвера ламають четверту стіну, визнаючи в собі героїв фільму, а самого першого зомбі, який повстає з могили, звуть Сем Фуллер, як і культового американського артхаусного режисера.

В результаті глядачеві залишається спостерігати за тим, як мистецтво постійно повстає, завдяки воскресінню старих сюжетів і прийомів. Джармуш при цьому балансує десь на межі, постійно віддаляючись в власне самоцитата, підтверджуючи, що давно і не без задоволення їсть самого себе.

Це по-своєму підкуповує. Побачена на екрані меланхолія виявляється куди приємніше, зрозуміліше і цікавіше чергового висловлення, присвяченому гинула Америці. Нехай і сатиричного. Нехай і у виконанні самого Джима Джармуша. Шанувальникам творчості режисера фільм варто подивитися обов’язково, вони залишаться задоволені.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *

Top